Главная › Новости

Загублене щастя

Опубликовано: 04.10.2018

Украдене щастя (1952) | Екранізація п'єси Івана Франка

Подруга Ірина пильно заглядаючи в очі, майже як вчителька у школі строго запитала:

- Що таке щастя?

Олеся, насолоджуючись свіжозавареним чаєм, знизала плечима.

- Не знаю. Я думала, що ти допоможеш, - щиро зізналася вона.

Ще вчора Олеся не замислювалася про щастя. Здавалося, що все налагоджено чоловік присилає подарунки, діти гарно вчаться у школі, бізнес процвітає – чого ще треба? Перенаситилася? Або ... Або не давало спокою, загнало в тупикові лабіринти. Всім, чим насолоджувалася перестало приносити колишнє задоволення.

- Може щастя – це задоволення?, - поцікавилася Олеся у подруги. Ірина безнадійно знизала плечима. - Якщо ти сама не знаєш відповіді, то я не зможу змусити тебе бути щасливою – бо на мій погляд – у тебе все для цього вже є, - дістаючи з холодильника пляшку вина запевнила вона.

- У мене є пропозиція: рушаймо на пошуки щастя, наприклад у мандри – вони наповнюють враженнями, - загорілася Олеся.

- О ні! До чоловіка із Півночі їдуть далекі родичі. Не залишу його у такому становищі, - прищурилася Ірина – так вона робить завжди, коли намагається обдурити. Та хоч яку б причину вона не вигадала б, суті це не змінювало - компанію подруга не складе.

- А я, мабуть, поїду, - бадьоро сказала Олеся.

- Як? Прямо зараз у марафон пошуку щастя?, - здивувалася Іра.

- Звичайно, ні! Пора додому – вже майже ніч на дворі, – знімаючи зручні кімнатні капці і взуваючи елегантні червоні туфлі промовила Олеся.

Вечір обдав приємною літньою прохолодою. Розвіяти роздуми, прогулявшись пішки по освітленому проспекту уздовж води. Чому б і ні – це цікавіше ніж сидіти на кухні й рахувати години до настання світанку.Тим паче, чоловік у відрядженні, а діти вже сплять. Місто – чарівне і безлюдне. Інколи проїжджають з шаленою швидкістю машини, пуста дорога спокушає мчатися не озираючись.

- Як пройти на провулок Перемоги?, - почула вона чоловічий голос за спиною.

Прогулянка нічним містом вже не здавалася такою безпечною. Подумки Олеся вже була готова до всього, але трималася впевненою. Хотілося послати його скоріш якомога далі аніж на провулок Перемоги, але стрималася. Коли потрапляєш у двоякі обставини й важко спрогнозувати результат - краще залишатися ввічливою, вважала вона.

- Провулок Перемоги за поворотом праворуч, відразу за перехрестям, - відповіла Олеся.

- Я бачу, що Ви чимось схвильовані, чи можу чимось допомогти? , - пильно вдивляючись в її очі промовив незнайомець?

У його словах звучало щирість і, навіть, жалість. Саме другого Олеся уникала – позиціюючи себе незалежною і сильною. Ніхто не повинен знати про падіння та слабкості,- так вважала Олеся. Тому завжди при будь-яких обставинах тримала обличчя. А уява малювала жахливі картини, як вона ридаючи на плечі подруги, розмазую чорну туш по щоках. Однак, як тільки справа доходила до практики, видавити сльозу не виходило. Плакати Олеся могла тільки на самоті. Синдром відмінниці не дозволяв проявляти безпомічність у присутності інших людей. Тож ніхто і ніколи не побачить її переможеною або засмученою. Але на цей раз дуже захотілося перекинути гіркоту душі на голову незнайомцю. Вилити у вільні вуха свої проблеми, але обійшлася короткою фразою: - Я шукаю щастя!, - випалила вона.

- О, це дуже романтично,- посміхнувся він, - Тож може вип'ємо кави? Десь тут неподалеку я бачив гарну літню терасу. Мене звуть Леонід.

Олесі згадалося перше знайомство з її теперішнім чоловіком. Вона бігла під проливним дощем на співбесіду з роботодавцем. Мокре волосся прилипло до обличчя, а макіяж зрадницьки стікав зі струмками води. Але Олеся не здавалася. Головне професіоналізм і прийти вчасно, - переконувала себе вона. Випадковий перехожий укрив дівчину парасолькою. Обставини спонукали до неминучого спілкування. З того часу вони не розлучалися вже виховують разом двох дітей. І якби Бог дав ще третього народити, то Олеся б не відмовилася від такого подарунка. Чоловік – надійний, вірний, порядний. До того ж, як тоді виявилося, він і був тим роботодавцем, до якого вона поспішала. Він навчив її всьому - дав старт в кар'єрі. Ненав'язливо, але наполегливо підвів до РАГСу. Олеся жодного разу не пожалкувала про свій вибір. Він найкращий чоловік у світі, якого тільки можна зустріти!

- Ні, дякую, якось іншим разом, - відмовилася вона і щоб Леонід не запідозрив дезертирство протягнула йому візитівку.

- Добре, відмова приймається – але моє бажання допомогти залишається. Не хочу бути нав'язливим, вже ж таки скажу: щоб знайти щастя, потрібно повернутися туди, де Ви його загубили. Сподіваюсь, що пригадуєте де і коли, - посміхнувся він і попрощавшись зник у темряві. Слова вдарили струмом по серцю. Олеся тисячі разів придушувала відчуття стосовно події минулого року, топила їх у переконаннях, що все зробила правильно. Розмова з чоловіком у затишному ресторанчику – стала знаковою для її особистого щастя. Тоді він ретельно готувався до розмови. Замовив іскристе вино, заздалегідь офіціально озвучив час, дату та місце зустрічі. Від нього пахло найулюбленішим її парфумів, білосніжна сорочка зливалася з зубами.

- Нам потрібно сім'єю переїхати у США. Так, вам складно починати все з нуля. Але я вже твердо стою на ногах, тож готов повністю забезпечувати усім потрібним, - переконував він.

- Але я не хочу бути чужою у чужій країні. Чим я буду займатися там? , - задивляючись на його пряму поставу пручалася Олеся.
- Виховувати та розвивати наших дітей. Можеш і зовсім не працювати, а повністю покластися на мене, я ж твій чоловік!, - обіймаючи ніжно за струнку талію запевняв він.

- Я боюся, - зізнавалася Олеся ....

Розмова розтягнулася до сходу сонця. Зійшлися на тому, що сім’я залишиться в Україні, а він буде їздити у відрядження. Ці поїздки - нестерпно довгі. Тільки сьогодні Олеся зрозуміла – де загубила своє щастя. Невагаючись повернулася до своєї одинокої машини й нарушаючи правила дорожнього руху все ж таки доїхала до ресторану. Трошки заспокоївшись, присівши за той самий столик, зателефонувала йому.

- Алло. Олесю ?, - почула сонний голос чоловіка.

- Коханий, я п’ю шампанське!, - почала розмову з нісенітниці вона.

- Що з тобою?, - його схвильованість спонукала не зволікати з відповіддю.

- Коханий, ми приїдемо жити до тебе у США, бо коли тебе нема поруч ніщо не має сенсу, - прошепотіла довгоочікувані слова Олеся.

Чоловік не відповідав – зависла пауза, але вона знала, що зі зв’язком все гаразд. Ще б трохи і Олеся б померла від непередбаченого очікування - вона була впевнена, що чоловік відразу ж зрадіє, а тут - тиша.

- Чому мовчиш?, – запитала прямо вона ледве стримуючись від бажання закатати скандал.

- Від несподіванки не можу підібрати слова, щоб ти зрозуміла наскільки я щаслив чути від тебе цю гарну новину, - щиро зізнався він і Олеся знала, що каже правду – він завжди гальмував, якщо щось відбувалося раптово. Але вони давно не бачилися і забулося оця його шкідлива для стосунків звичка.

У таких випадках Олесі приходилося брати відповідальність на себе. Інколи вона вибухала і вимагала від нього проявляти мужність у будь-яких випадках. Але, якщо буром – то одразу протистояння – така чоловіча натура. Тож терпінням та ласкою Олеся переконувала його поступово, направляючи на той шлях, який здавався найкращим.

- Коли я виходила за тебе заміж, то була впевнена, що моє щастя у безпечних руках. То ж і на цей раз не підведи, - прощебетала вона.

- Не підведу, кохана, - з ніжністю, зрадівши відповів він.

Ранній ранок може бути приємний, коли ти сідаєш в літак і знаєш, що на тебе чекають. Олеся з дітьми сиділи в одному ряду і спостерігали як стюардеса носить по салону різні смаколики. Більше нічого цікавого не було, але вони знали – ще трохи й для них відкриється панорама нового життя.

Автор: ОЛЕНА ГОНЧАРОВА

Модель: Елена Гончарова. Фотограф: Наталья Журавлева.

Модель: Елена Гончарова. Фотограф: Наталья Журавлева.

Модель: Елена Гончарова. Фотограф: Наталья Журавлева.

Модель: Елена Гончарова. Фотограф: Наталья Журавлева.

Модель: Елена Гончарова. Фотограф: Наталья Журавлева.